ПОВЕРНЕННЯ ДО ЖИТТЯ.

25.02.2020 08:39
shadow

Він запам’ятав, як йому казали, що за цією довгою жовтою стіною буде невеличке заглиблення і там його чекає повідомлення. Здається, не помилився. Ось і це заглиблення. А на його споді помічає шматок сірого картону. Піднімає. Там написано: «вул. Земляна,3». Все ясно. Де ця вулиця Земляна знаходиться, він знає. Треба сісти на 69-й автобус і доїхати до кінця. А хазяйці заплатити гроші і перебути там діб три, не більше, а потім він буде вільний.Його служба закінчиться. Може тоді їхати на всі чотири сторони.

Об этом сообщает Роспрес


Зайшов ще у штаб-квартиру, Розрахувався, отримав гроші і можна було рухатися на цю Земляну. Наостанок командир, високий, ставний хлопець, з пронизливими очима, сказав:


— Слухай, Савчук, документи пішли у центр, так що не спіши з’їжджати. Зачекай. Ну, і потім, коли буде потрібно заробити пару копійок, дзвони. Допоможемо. Телефон ти знаєш.


Та в нього не було бажання продовжувати таке неспокійне життя. Досить. Наробився та наїздився. Треба трохи відпочити. А може і зовсім зав’язати із цими справами. Час вже подумати і про себе.


Земляна зустріла його прохолодою. Сонечко ще не вибралося на небо з-за дерев. І він швидко знайшов цей будинок №3, схожий на звичайну сільську хату. Дивно, що вона у списку їхньої організації. Підійшов до огорожі. На дворі гралися маленькі діти. Побачити незнайому людину. Зупинилися і стали дивитися на нього. Він зайшов на подвір’я. Саме маленьке , дівчинка, підбігло до нього і вхопило за руку. Посміхнулася.


— Ти наш тато?


В цей момент з хати визирнула молода жінка, побачила незнайомця, сказала:


— Софійка, не лізь до дяді.


Та Софійка його руки не відпустила.


Він витягнув гроші у конверті, простягнув молодиці:


— Це вам за постій.


Вона взяла гроші і повела Савчука у хату.


— Будете жити отут.


Вона завела його в якусь кімнату, чисту, прибрану. Йому сподобалося. Молодиця продовжила:


— Якщо захочете столуватися, то скажете, буду вам готувати їжу. Софійка, відчепись від дяді.


— Нехай, — відповів він, — вона мені не заважає. Мене звати Дмитро. А вас?


— А як вас по батькові? – посміхнулася молодиця.


— Савович. Та можна просто Дмитро.


— А мене Марія Іванівна. Теж можна просто Марія! – відгукнулася жінка.


— Оце і добре! – посміхнувся і собі Савчук. – Мабуть, буду у вас і столуватися. Чого це мені бігати по селищу в пошуках їжі


— Добре! Тоді сніданок буде через півгодини! — відповіла молодиця, підхопила Софійку на руки і щезла за дверима кімнати.


Він розіклав свої речі. Небагато їх, але все ж є. Згадав дівчинку. Треба їй якійсь подарунок. Але нічого такого в нього не було. Після сніданку піде пошукає у селищі.


За сніданком Софійка знову залізла йому на руки. Марія хотіла її відігнати від нього, та Дмитро не дав.


— Хай посидить. – сказав він. – Вола мені не заважає.


Сніданок був смачний. Давно такого нічого не їв. Із задоволенням сидів із дитиною на руках. Помітив, що хазяйка передяглася у нове плаття. Блакитний колір його гарно відтіняв ЇЇ загоріле обличчя. Посміхнувся до неї.


— Вам так личить у ньому!


Вона зашарілася:


— Правда? – і обережна посмішка торкнулася її губ. Їй теж було приємно знаходитись біля цієї молодої людини. Давно таких постояльців у неї не було. Ось тільки хто її візьме таку з трьома хвостами…


Коли зібрався йти прогулятися по магазинам, то Софійка вчепилася в його руку і не захотіла відпускати від себе. І він взяв її з собою.


— Вона буде вам заважати, — спробувала Марія звільнити його від дитини, та він не дозволив.


— Нехай йде зі мною, — посміхнувся він Марії, — вона не буде мені заважати.


Підняв дитину на руки, Софійка зразу же обхопила своїми рученятами його шию. Так і пішли з двору.


Магазинів тут у центрі було небагато, два чи три, та й цього було досить. Давно ось так без діла не ходив нікуди. Все треба було кудись встигнути, десь причаїтися, звідкілясь визирнути, а тут стій біля вітрин, роздивляйся, милуйся, прошкуй далі. Та й ще над вухом сопе Софійка, побачила іграшку у вітрині, захотіла її взяти у руки, а потім і не відпустила. Красиву маленьку ляльку з блакитними очами. Як у її матері, відмітив він.


На нього теж звертали увагу, бо нових людей у селищі не так вже й багато. Захотів і матері зробити подарунок. Покрутився біля парфум. Щоб це таке купити? Мабуть, оці. Вибрав найдорожчі. Французькі. Продавець йому посміхнулася.


— Дуже запашні. Вашій дружині сподобається!


Коли повертався додому, то на сусідній вулиці розминувся із чотирма чоловіками, заходили якраз у свій двір. Один із них казав:


— Не дає мені зустрічатися із дітьми… та я її розітру по стіні… панімаєш… — і хилитався при ходьбі на ногах, мабуть, вже прийняв на груди. Інший з гурту його підтримував:


— Вірно, Семене, жінок… усіх… треба вчить!


Дмитро їх обминув. Захотілося їсти, згадав Марію, що вона там наготовила на обід! Та з обідом прийшлося зачекати. Коли підходив до хати, почув, як в ній плакали діти. Зайшов і побачив, що Марія сидить на лавці з розірваним платтям і синцем під оком. І сльози в очах.


— Що таке? – стиснулось у нього серце.


— Та… чоловік… бувший… приходив… п’яний… з товаришами… хотів взяти з собою… дітей… а я йому не дала… і він… — далі вона говорити не змогла.


— Як його звати? – спитав.


— Семеном. – відповіла вона.


Це вони. Зрозуміло. Він передав Софійку із лялькою їй, сказав:


— Нічого. Він сюди більше не прийде. Ні сам, ні з товаришами.


Пішов до себе в кімнату. Дістав наган, приєднав до нього глушник, зарядив набоями. Вийшов до неї, сказав:


— Почекай, я зараз повернуся, і будемо обідати.


Вона з острахом подивилася на нього:


— А ти куди йдеш?


Він простягнув їй парфуми:


— Це тобі.


Не помітили, як перейшли на «ти». В цей час на лавці завозилася Софійка:


— А мені тато купив лялечку! Ось! – показувала матері іграшку. І у Марії обережна посмішка затріпотіла на її вустах.


Він непомітно підійшов до того двору, куди ввійшли чоловіки, було чути, як там про щось голосно гомоніли. Тихенько ввійшов у сіни, наблизився до дверей кімнати, витяг наган, і сильним ударом ноги розпахнув двері, ступнув на поріг, натиснув на курок, і глечик, який стояв перед ними на столі, розлетівся на тисячу уламків.


І чотири перелякані постаті завмерли перед ним ні живі ні мертві.


— Я попереджаю тільки один раз. У двір на Земляну, більше не заходити. Якщо хтось з вас зайде, буде вам гаплик! Зрозуміло?


Ті тільки захитали головами.


— От і добре! – Він сховав наган і пішов. А на Земляній,3 його вже заждалися. Коли він зайшов у двір, то діти його обліпили з усіх сторін і першою була Софійка зі своєю новою іграшкою.


А з дверей виглядала стурбована Марія.


— Що, все гаразд? – спитала.


— Так, — відповів він. – А обідати можна? Я вже хочу їсти!


Та через двоє днів вже можна було з’їжджати звідси. Строк перебування скінчився. Треба було вже купувати квиток і їхати далі. Він зібрав свої речі, накупив дітям солодощів. Марія у ці дні рясно окроплювала себе парфумами. Ніхто їй раніше такого не дарував. Добре, може колись заїде до них.


Марія зазирнула у його кімнату, щоб спитати, чи не зробити на обід вареники із вишнями, побачила його сумку на лавці і все зрозуміла. Посмішка зникла з її обличчя.


— Вже їдеш? – спитала.


— Так.


— Добре.


Вийшов. Обійняв хлопців, поцілував Софійку. !шов до воріт, відчуваючи їхні погляди на своїй спині. Довго як. Нарешті опинився по той бік огорожі.


На вокзалі купив квитка на найближчий потяг. Повештався по перону. Потім сів на ослончик. Ну, і що далі? Зараз поїде. Куди? Побачив перед собою обличчя Марії, дітей, вони дивилися на нього зосереджено і з запитанням. Наче чогось чекаючи.


І він зрозумів, що не може від них поїхати. Доля звела його з ними і чого ще шукати? Він піднявся, пішов і здав квиток у касу. Тепер вільний і пішов назад на Земляну.


Першим його побачили хлопці, коли він зайшов у двір, вони підбігли до нього і притислися. Він так і стояв, кинувши свої речі на землю. Потім визирнула з хати Марія, її здивувало, що діти не галасують, як завжди.


Побачивши його у полоні дітей, підбігла до нього і завмерла поруч. Щаслива посмішка з’явилась на її обличчі:


-Повернувся?


-Так! – відповів він і притис Марію до своїх грудей.


Останньою вибігла з хати Софійка, запізнилася, вона обійняла разом і маму і тата і теж щасливо мовчала біля них.


Віталій ШЕВЧЕНКО, м. Запоріжжя



Джерело статті: “https://operkor.wordpress.com/2020/02/05/повернення-до-життя/#more-123786”

Оставить комментарий